ІФКМ © Про сайт | Контакти

Жіночі головні убори Верховинщини

(початок ХХ століття)

       У системі українського строю гуцульське народне вбрання має особливу цінність і воно збереглося в живому побутуванні від давніх часів до наших днів. Перші скупі відомості про одяг населення Гуцульщини датують ІІ половиною ХІХ століття. Знаходимо їх у  працях таких дослідників: Р. Кайндля, В. Поля, Я. Головацького, Ю. Шнайдера, В. Шухевича, О. Кольберга та інших.

        Характерним показником регіонального комплексу жіночого гуцульсь-кого вбрання є головні убори. У гуцулів одяг завжди поділявся на святковий і повсякденний (буденний). Цей поділ стосувався також і головних уборів, які відзначаються великим різноманіттям. Головні убори поділяються також залежно від віку жінок.

       Особливо цікавий і різнобарвний головний убір дівчат, який був тісно пов’язаний із зачіскою. Дівчата ходили з непокритою головою. Зачісувалися на проділ у дві коси. У коси вплітали уплітки різних кольорів (вовняні нитки або волічки). На свята до церкви дівчат заплітали у заплітки, поплітки та бовтиці (червону волічку, на яку нанизано мосяжні гудзики). Їх заплітали в коси і обвивали навколо голови. На чоло прив’язували чільце (мосяжний металевий обручик з металевими підвісками над чолом). Цей обручик міг бути суцільним або складався із кількох щільно укладених металевих бляшок, обов’язково пишно орнаментованих. Чільце становило основну частину весільного головного убору, створюючи враження сяючої корони. Це символ сонця, сяючого диска, знак того, що дівчина перебуває під опікою самого божества. З потилиці на плечі звисали цілі мотки різнокольорової волічки. Так само виглядав і весільний головний убір дівчини, тільки зверху пришивали весільний вінок, зшитий навхрест зі смужок червоного сукна і прикрашений дрібними металевими монетами та листками барвінку. На  Гуцульщині весільний вінок вважається символічним знаком молодої (книгині), яка прощається зі своїм дівоцтвом. Такий весільний головний убір книгині на Верховинщині зберігся і донині.

Заміжні жінки обов’язково ходили з покритою головою. Головним уборам гуцулки приділяли велику увагу. Ще з дохристиянських часів на Гуцульщині залишилась традиція носити перемітку. Перемітка – довгий тканий з льону рушник з витканими на кінцях узорами (30-40 сантиметрів шириною та 2-4 метри довжиною). На Верховинщині у візерунках переміток переважали темно-вишневі кольори з позолотою, геометричним орнаментом. Перемітку щільно обвивали навколо голови, шиї, а короткі вишивані кінці звисали на плечі та груди. Тому і прикрашали узорами тільки кінці перемітки. Згідно орнаментації та кольору можна було вирізнити перемітки різних сіл Гуцульщини. У кожному селі були свої знаки і кольори, іноді характерні тільки даному селу. Як чільце, так і перемітка є аналогами староукраїнської оздоби періоду княжих часів України-Руси.

Із середини ХІХ століття жіночу перемітку поступово витіснила фабрична хустка («фустка»). Якщо хустка була однотонною, то на кінцях гуцулки вишивали узори. Як перемітку, так і хустку пов’язували на голову різними способами, залежно від її розмірів.

Велику хустку з тороками завивали у «ґуші» (хустку зав’язували на голові, скручуючи кінці таким чином, що над вухами утворювались вузли-ґуші). Зав’язували хустку також по-молодицьки – на потилиці, з випущеними наперед хвостами. Ще один спосіб – зав’язувати хустку  поза шию, коли її кінці спадають на плечі. Хустку менших розмірів завивали майже так само, як і велику. Найчастіше таку хустину зав’язували під бородою, на потилиці під задній кінець хустки або на потилиці поверх кінця хустки.

Барвистість гуцульських головних жіночих уборів, як і всього одягу, становить його основну специфічну рису. Кожна деталь має своє значення і свою символіку.

У експозиції літературно-меморіального музею Івана Франка зберігаються перемітки кінця ХІХ століття. Це унікальні речі, бо вже у ХХ столітті перемітку замінила хустка, яка була зручнішою у використанні.

Дослідження Гуцульщини триває вже багато років, але для сучасних і майбутніх дослідників залишається ще багато загадок, які розгадуватиме ще не одне покоління, адже Гуцульщина багатогранна, різноманітна і таємнича, потребує чисельних етнографічних досліджень та експедиційних обстежень.                  

Матеріали науково-теоретичної  конференції   “Сучасні акценти музейництва. Історія, здобутки, перспективи”. Івано-Франківськ. 14 травня 2018 року. Івано-Франківський краєзнавчий музей. Івано-Франківськ. 2018. С. 186-188.

Ганна Луцюк, завідувач філії Івано-Франківського краєзнавчого музею

Івано-Франківського краєзнавчого музею