ІФКМ © Про сайт | Контакти

Стародавнє мистецтво вибійки.

Бойківські вибійкові спідниці

 з фондової збірки Івано-Франківського краєзнавчого музею

Вибійка (вибивання, набійка, пейстра, пейстря, друкування, димка) - це відоме з давніх часів мистецтво декоративного оформлення у результаті друку на полотні різноманітних візерунків і орнаментів за допомогою спеціальних різьблених дошок, форм, дерев’яних кліше, верстатів тощо. Вибійку виконували переважно на полотні за двома техніками: зверхнього вибивання та резервного. Дослідники вибійки часто називають її народною графікою.

Ручна техніка вибійки  була поширена ще за часів Київської Руси. Зокрема, у древлян, які славилися своїми майстрами з крашення (фарбування) домотканого полотна.

Перед початком роботи  тканину  потрібно було ретельно підготувати. Майстри змочували її водою, розтягували,  іноді крохмалили, полотно мало бути доброї якості, рівномірної товщини, без потовщень та перекосів. Фарбу виготовляли на основі олії, найчастіше лляної, та природних барвників. Фарбу варили в горщику в печі або на відкритому вогні. Готовність фарби перевіряли пір’їнкою, занурюючи її в горщик із фарбою. Якщо пір’їнка займалася – фарба готова, якщо ні – ставили на вогонь для подальшого загустіння. Недостатньо виварена фарба залишала жирні плями навколо візерунка, так званого ореолу.

Дошки, на яких вибивали орнаменти та візерунки, були виготовлені з деревини груші або липи. Особливу увагу приділяли підбиранню візерунків та декору. Для цього виготовляли спеціальні дерев'яні штампи і трафарети. Стіл мав бути масивним і неодмінно з рівною поверхнею.

У різних регіонах були різні техніки вибійки. Найбільш поширена – техніка зверхнього вибивання. Полотно або клали поверх змащеної  фарбою дошки, а зверху прокочували валком, або навпаки, вкриту шаром фарби різьблену дошку клали на полотно, придавлювали другою дошкою і били довбнями, щоб узялася фарба. Найчастіше виробляли монохромну вибійку, якщо використовували декілька кольорів, орнамент робили поетапно, застосовуючи для кожного кольору іншу дошку.

Техніка кубового (резервного) вибивання полягала в тому, що орнамент наносили з вибивної дошки не фарбою, а спеціально підготовленим розчином вапна, воску. Після цього тканину фарбували у великих бочках (кубах). Розчином, наприклад, вапна покривали різьблену дошку, друкували орнамент, а потім  занурювали тканину в діжку з розчином фарби. Тло тканини забарвлювалося, а орнамент під шаром вапна залишався незафарбованим.

Техніки часто комбінували, наприклад, резервне і зверхнє вибивання, що збагачувало орнаментальні й кольорові якості тканини.

Фарби для вибійок виготовляли передусім із природних барвників, наприклад, чорного кольору – із сажі хвойних дерев, червоного – і комашок червця, синього – із суміші індиго і свинцевого білила, коричневого – із суміші охри і свинцю.

За функціональним призначенням виділяються вибійки одягового та інтер’єрного призначення.

Речі з використанням вибійчаної тканини ставали окрасою будь-якого інтер’єру, привносили в нього цікавий акцент, родзинку, були неповторними. Як орнаменти застосовували різні сюжети: рослинні, тваринні, фігурно-геометричні. Зокрема, зображали семарглів, зміїв, соколів, голубів, жар-птиць, гамаюнів, пегасів. Серед рослинних мотивів дуже популярними були різноманітні фантазії на тему квітів та дерев, із геометричних – символи ромбів, берегині, засіяного поля, солярні знаки та інші народні. Нерідко геометричні й рослинні мотиви поєднували в одній композиції. Також на орнаменти слов'янської вибійки повпливали східні та європейські орнаменти з привезених тканин.

Традицію з виготовлення та оброблення полотен продовжили українські народні майстри Київщини, а також Поділля, Волині, Галичини. Оздоблені ручною вибійкою тканини називали димками на Наддніпрянщині та на Поділлі, мальованками – на Львівщині, друкованицями – у західних районах Дрогобиччини.

У другій половині ХІХ ст. серед найбіднішого населення вибійчасті тканини поширились як замінники фабричних матеріалів. Своїми візерунками вони наслідували малодоступні фабричні. На жаль, на початку ХХ ст. з появою великого вибору доступної фабричної тканини техніка вибійки поступово зникла з побуту.

Цікаву згадку знаходимо в нотатках мандрівника Лехрфрейнда, який подорожував Східною Галичиною на початку ХХ ст.: «Зовсім невідомий у Західній Галичині промисел, у якому задіяні так звані димкарі, що фарбують за допомогою відповідних шаблонів вироби з полотна, одяг селян. Рукоділля те йде до занепаду, бо селяни охоче купують матеріал в магазинах. Праця такого димаря є кропіткою, бо він не може обмежитись близькими (сталими) клієнтами і мусить з цілим верстатом кружляти по селах, щоб заробити на тиждень пару корон».

У фондах музеїв найчастіше трапляються вибійки ХVІІІ-ХІХ ст. із стрічковими, сітчастими, концентричними, букетними композиціями. Фондова збірка Івано-Франківського краєзнавчого музею зберігає п’ять видів бойківських вибійчаних спідниць.

Літопис Бойківщини. Журнал про історію, культуру та побут бойків. Львів, 2023. №1/104 (115). С.64-67.

Віта Дідик, старший науковий співробітник

 Івано-Франківського краєзнавчого музею

Димки бойківські, початок ХХ ст.

Поясний жіночий одяг бойки шили з грубого домотканого полотна, але назв він має багато: фартух, кабат, сукня, димка, мальованка. Спідницю-мальованку виготовляли із звичайного домотканого полотна, на яке в результаті вибивання друком наносили різні узори. Залежно від узору й місцевості виготовлення мальованки називали «на ланцюжок», «на штурганю», «на сороківці», «на колічканя», «устриканя», «дуганиста», «дзябканиста», «галузаня» та ін. На мальованках переважав рослинний орнамент у вигляді галузки, або смугастий уклад геометричного орнаменту в поєднанні з рослинним.

Техніка вибійки не зникла і має продовження в ХХІ ст. Сьогодні активно відновлюють старовинну техніку вибійки на основі бойківських мотивів у створенні етноодягу дизайнерки Оксани Сокол (м. Львів) та Любові Чернікової (м. Івано-Франківськ). Також цю техніку використовують майстерні одягу, які відновлюють традиції.

Вибійки як вид декоративно-ужиткового мистецтва були одягового та інтер’єрного призначення. На початку ХХ ст.. з появою великого вибору доступної фабричної тканини, давня техніка поступово зникла з побуту. У фондах музеїв є вибійки ХVІІІ-ХІХ ст. Фондова збірка Івано-Франківського краєзнавчого музею зберігає бойківські вибійкові спідниці-димки початку ХХ ст. Стародавнє мистецтво вибійки не загубилося. В ХХІ ст. цю техніку поступово відновлюють.